— Він потяг двох коропчуків.
Я скорботно скривився. Я вірю в людину, і кожен вчинок, який принижує її, мене глибоко ображає. Тим більше, що Веремієнко — комсомолець. Мабуть, скорботний вираз моїх очей вплинув-таки на Сіренького, і він почав розповідати швидше:
— Це побачив Пуголовиця-Петренко і настрахав його, що заявить дирекції і в комсомол. Веремієнко почав виправдуватись.
Він сказав, що не думав красти, що взяв бракованих коропів і збирався заплатити за них комірникові завтра, бо сьогодні той вихідний.
«Думав», «збирався», «хотів»... А зробив, як паразит! Таке буває в житті! Я навіть зітхнув, подумавши про це.
— І що ж сказав Пуголовиця на виправдання Веремієнка? Як ви думаєте? — тоном героя пригодницького роману спитав мене Сіренький.— Ви знаєте?
— Знаю,— відповів я спокійно.
— Ви знаєте, що сказав Пуголовиця Веремієнкові? — перепитав він, витріщивши очі, які враз втратили холодність і стали такими наївними, як раніше.
— Так, я знаю, що сказав Пуголовиця Веремієнкові,— відповів я теж тоном героя пригодницького роману. Вражений моїми словами, Сіренький перестав грати роль і спитав мене, як звичайний кіт.
— Що ж він сказав?
— Пуголовиця-Петренко запропонував Веремієнкові возити крадену рибу до міста, там продавати, а гроші ділити навпіл. Ось що сказав Пуголовиця.
Сіренький закляв на місці і з побожним жахом дивився на мене.
— Як ви взнали про це?
— Я знаю Пуголовицю, і для мене так само легко сказати наперед про його вчинки, як спіймати мишу, яка вискочила з нори.
Коли здатність говорити повернулася до Сіренького, він знову вигукнув тоном героя пригодницького роману: — Але ви не знаєте, що відповів йому Веремієнко!
Сіренький вірив у добро. По його голосу я відчув, що Веремієнко одмовився від мерзотної пропозиції. Я мовчав, зважуючи свою відповідь.
— Що сказав Веремієнко? — підганяв мене юнак.
— Він сказав, що не піде на злочин!
— Ні! — підсік мене Сіренький.
— Ні? — болісно скривився я.
— Ні! — Сіренький витримав паузу і, навтішавшись з мого розгубленого вигляду, розповів: — Він нічого не сказав. Він мовчав, тримаючи в руці двокілограмового коропа. Потім розмахнувся і дав цим коропом Пуголовиці по пиці!
Сіренький реготав, задоволений з мого остовпіння, а я, отямившись, ледь не заплакав з радощів.
Можна вірити в людину! Треба вірити в людину!
Мені так схотілося до людей, що я, не чекаючи ночі, побіг додому. Тут мене гладили, м'яли, тягали за хвоста, перекривляли, але радість побачення і гарний настрій після розмовн з Сіреньким перемогли все.
Я прокинувся вночі — як од удару.
— Що таке? — спитав я сам себе, бачачи, що навколо все спокійно. Таке буває зі мною, коли вночі прошмигне миша. Але на цей раз причина була інша. Мене розбудила думка.
Я й досі не вирішив, що діяти далі, щоб викрити мерзотника, злодія. Що робити?
Насамперед треба було уважно проаналізувати всі обставини, врахувати всі свої можливості аж до найменших дрібниць і виробити план дій. Це була важка задача з кількома невідомими.
Професор мав незабаром поїхати додому. Якщо з ним поїде і Петренко-Пуголовиця, а він, очевидно, поїде, то це полегшувало мені боротьбу за рибу: до від'їзду залишилась декада, і за цей час Пуголовиця навряд чи встигне влаштувати велику диверсію. Але як я викрию цього рецидивіста, коли він звідси поїде? Тим більше, що професор, напевне, мене не візьме з собою. Я довго думав і прийшов до висновку: треба негайно сідати до столу і викласти все на папері. Щоб зменшити собі роботу, треба було виробити максимально короткий текст. Перебравши силу-силенну варіантів, я, нарешті, спинився на такому:
«Розкрадач державного майна Пуголовиця ховається під прізвищем Петренко. Про це знає Ракша, той шофер, що просив бензину біля ставка, вони збираються пограбувати у нас великих коропів».
Був ще один план, але він вимагав певної кмітливості у тих людей, яких я мав примусити виконати цей план. Найбільше я надіявся на Костя, бо у професора було більше академічної, а не життєвої мудрості.
Другий план був такий. Разом з Сіреньким та ще якимсь котом ми йдемо до двох паличок, якими помічена Пуголовичина схованка риби для Ракші, очікуємо біля неї, поки не з'явиться десь поблизу Кость (а він частенько об'їжджає наші володіння), витягаємо рибу з води, зчиняємо галас ї таким чином повідомляємо директора про крадіжку риби. Природно, що Кость схоче дізнатися, хто сховав рибу,— він встановить нагляд, спіймає Ракшу, дружина Ракші кине листа в поштову скриньку, і Пуголовицю схоплять.
Цей план мав певну стрункість і не суперечив першому. Я вирішив діяти в обох напрямках.
Ранком почався дощ, і це сприяло виконаною першого плану. Коли Леночка пішла до дитячого садка, а дорослі розійшлись на роботу, я дістав великий аркуш паперу, олівець і сів під столом писати. Я, звичайно, міг сісти й на столі, але це було б нескромно — не такий вже я письменний, щоб лізти на стіл.
Я писав дуже старанно, виводив літери акуратно і до обіду встиг написати лише «Розк...» Щоб не наражатися на всякі неприємні несподіванки, я вирішив папір і олівець сховати. Але куди ж?
На буфет? Це було б непогано, але стрибати з аркушем паперу а зубах — незручно. Під диван? Костева дружини була така чепуруха, що моя праця могла опинитися на смітнику... Куди ж сховати?
Раптом я згадав, що шкільна прибиральниця, у якої я жив замолоду, ховала від свого сина цукерки у валянок. Я завжди сміявся, коли цей хлопчисько обстежував буквально кожний квадратний сантиметр кімнати, кожну річ в кімнаті, але не догадувався зазирнути у валянок.