Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим - Страница 27

Ці гризоти так мене схвилювали, що я, не доївши голови (я завжди починаю рибу з голови), перейшов до черева. Ікри там не було.

— Ура! — скрикнув я, радий, що і друга половина обвинувачення відпадає.

Хоч після цього мій апетит і виріс, але я не міг з'їсти і третини судака! За звичкою я покусав рибу в кількох місцях. Упорався я з цим вчасно. Хтось з майстрів, що робили гнізда, побачив мою здобич і відібрав її, але зараз же й кипув мені назад:

— От стерво! Пообгризав кругом!

— І завжди обгризатиму! — відповів я зі злістю. Мене образило, що в моєму вчинкові людина помітила не злочин проти суспільства і держави, а порушення її особистих шкурних інтересів. Хотіли чужими руками жар загребти? Не вийде!

Прийшов професор і, побачивши, що судак без ікри, не сказав мені й слова.

— Зрештою, судак сам вистрибнув, — знайшов я собі ще одне виправдання, але ж зразу внутрішньо почервонів, згадавши кінофільм, який я бачив по телевізору, де кіт-гуманіст вкинув рибинку в акваріум. Хіба я не міг цього зробити? Невже краще мати повнісіньке черево і нечисту совість? Ой Лапченко, Лапченко! Негаразд ти зробив. Знесилений муками сумління, я незабаром міцно заснув.

СІРЕНЬКИЙ У РОЛІ ДЕТЕКТИВА

Наше перебування у Херсоні вже перейшло за тиждень. Сонце припікало, вода нагрівалася, і ми з професором почали хвилюватися, що ось-ось настане час нересту коропів. Не хотілося, щоб це почалося в рибгоспі без нас.

У професора були ще якісь справи у відділенні Академії наук, у різних риборозводних станціях, в інспекції, в лабораторії та інших установах, що займаються розведенням різних порід риби.

Але мої думки все частіше й частіше линули до нашого риборозводного господарства. Що там робить Пуголовиця? Затримка так мене нервувала, що я боявся захворіти на неврастенію. Спасибі лікарям, які знайшли засіб од усіх хвороб — сон. Щоб запобігти хворобі, я спав вісімнадцять годин на добу.

Страшенно дратувало мене, що тут я не міг вправлятися в письмі. Професор ховав свій папір у портфель, якого я не міг відімкнути, та, правда, й олівця не було, а ручкою я писати не міг, бо в готелях існує правило ставити на письмовий стіл чорнильницю без чорнила.

Нарешті настав довгожданний час!. Ми поїхали. Замість пароплава ми сіли на спеціальний катер, бо їхали не самі, а з двадцятьма п'ятьма мільйонами майбутніх судаченят. Іншими словами — ми везли з собою 50 мільйонів ікринок, з яких сподівалися одержати 25 мільйонів рибенят.

Перевозити живу ікру, звичайно, не так легко, як ту, що для їжі. Головне, щоб вона залишилась живою, а для цього треба, щоб вона, по-перше, не висохла і, по-друге, щоб не зіпсувалась від тепла. Живу ікру не можна перевозити в бочках! Ікра дихає, і їй потрібне повітря. Перевозять ікру в кошиках.

Я спостерігав, як готували ікру в дорогу, і робітники, не знаючи, який я високосвідомий, дивувалися, що я не пробую вкрасти ікри. Урок з судаком не минув для мене даром!

Ми наставили повний трюм кошиків з ікрою і, як кажуть моряки, віддали кінці і кранці.

За той тиждень з хвостиком, що ми пробули в Херсоні, береги моря повеселішали — зазеленіла ярина, піднявся соняшник, а озимина була така, що в ній могла сховатися гава.

Ікру ми довезли благополучно. Частину її ми поставили в ставок прямо в кошиках.

Хоч мені не терпілося побачитися з своїми друзями і дізнатися про новини, та я не покинув ікри, поки її не поставили на місце. Я можу потерпіти, а ікра — продукт, що швидко псується. Простеживши, що вся ікра у воді, я попростував додому. Приємно було усвідомлювати таке моральне зростання. Боже мій, а який я був раніше!

Та ось і виселок. Тільки тепер я зрозумів, як я скучив за домівкою. Стоячи серед двору, я мало не заплакав з радощів. Та ці почуття потьмарив Пуголовиця, що перший потрапив мені на очі. Він глянув на мене з ненавистю.

— Приїхав? — прогугнявив він.

— Приїхав! І ти скоро відчуєш це! — нявкнув я і сховався за паркан.

Побачення з Костем і його родиною я відкладав, бо була неділя і Леночка сиділа дома. У дітей кепська звички виявляти свою прихильність до кота, хапаючи його за хвіст. Отож спочатку я подався до Сіренького.

Я здибав його біля контори і, привітавшись, з тривогою ждав, що він мені розповість. Раніше Сіренький за хвилину наторохтів би мені цілу купу новин, а тепер лише кинув:

— Готується диверсія.

— Докладніше,— попросив я.

— Волок Ракші викрадено.

— Ну, ну — підганяв я його.

— Волок передано Ракші вчора о 23 нуль-нуль.

Я, здається, почав розуміти, в чому річ, і, засміявшись, спитав:

— Сіренький, чи ти часом не захопився пригодницькою літературою?

— Так! Я прочитав роман Юрія Дольд-Михайлика «І один у полі воїн» і не вбачаю в цьому нічого поганого.

— А те, що тобі було доручено, ти читав? Ти читав листи до Пуголовиці?

— Безперечно. «Тітка» вже приїздила один раз.

Я задумливо почухав себе за вухом.

— Блохи? — без усякого співчуття, що личило б до такого запитання промовив він.

— Ні, це звичка чухати за вухом, коли збираєшся з думками. Сіренький, що задумали Пуголовиця і Ракша?

— Що можуть задумати два злодії? — відповів запитанням на запитання Сіренький.

— То які ж новини?

— Є новини про Пуголовицю.

— Та не тягни ти! — розсердився я.— Що сталося? Розповідай швидше! Мені ніколи!

Та мій тон не вплинув на Сіренького.

— Веремієнко! — промовив він таємничим тоном.

— Що?

Веремієнко був молодий шофер, що водив живорибну цистерну.