Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим - Страница 24

— То хто ж написав? — дивувалися всі, бо в кімнаті цілий день не було нікого, крім мене, звичайно.

— Кицька написала! — раптом догадалась Леночка.

Це мене так обрадувало, що я, знаючи, що вона схопить мене за хвіст, підбіг до неї і потерся об її ніжку.

— Кицька, кицька, розкажи, як ти писала? — запищала дівчинка.

Мене завжди ображало, коли мене вважали за кішку, але на цей раз я не звернув уваги на слова Леночки і хотів уже розповісти, аж раптом Кость запитав дівчинку:

— А що таке «пуго»? Що ти хотіла написати?

— Не знаю,— сказала вона.

— Вай! — скрикнув я.— Це ж тільки я знаю, хто такий Пуголовиця! Треба було писати: «Петренко — злодій».

В цю мить у двері хтось постукав.

— Телеграма професору Нетязі,— сповістила Катя ще на порозі.

— Може, щось трапилося дома з його дружиною? — стурбувався я. Хоч вона зичила мені смерті, але я не відчував до неї зла.

— Просять виїхати до Херсона,— сказав професор, прочитавши телеграму. — Починається нерест судака, треба подивитися, як там використовуються гнізда професора Білого.

Я зрозумів ці слова так, що професор Білий не читає лекції, а робить якісь гнізда, і голосно засміявся.

— Хочеш поїхати зі мною? — як завжди, не зрозумів мене наш професор.— Будь ласка!

ПОДОРОЖ МОРЕМ

Мене роздирала внутрішня боротьба. Почуття дружби, зрештою, звичайної вдячності вимагало, щоб я поїхав з професором, почуття ж відповідальності (адже я мушу стежити за Пуголовицею) наказувало: залишайся тут! Я полегшено зітхнув, коли виявилося, що Пуголовиця їде з нами.

Ми сіли в «Волгу» і поїхали понад чорними нивами, серед яких де-не-де зеленіли шматки озимини. Мене дивувало, що ми їдемо на північ. Наскільки я пам'ятаю з географії, Херсон лежав на південь од нас. Дивували мене й слова Пуголовиці, який давав поради професорові берегтися і не застуджуватися. Та все незабаром з'ясувалося. Ми, виявляється, їхали не до Херсона, а до пристані, звідки «Волга» з Пуголовицею пішла назад, а ми з професором, взявши квитки першого класу, сіли на пароплав.

Я вже казав, що не люблю води. Але мені було цікаво подивитися на це «море», створене руками і розумом людини. Щиро кажучи, воно не справило на мене сподіваного враження. Вода мене не вабила, а береги майже скрізь голі, без заростей лози та розлогих верб, що так прикрашають річки й ставки і, безперечно, прикрасили б і море. Не видно було біля берегів навіть очерету чи хоча б осоки. Чорніла самісінька рілля, яку ще не вкрила зелень сходів. Тільки там, де до води підходили масиви озимої пшениці, краєвид ураз оживав, лагіднішав.

Та справа не лише в красі. Мене як іхтіолога турбували обривісті береги моря, підмивані хвилями, вони обвалювалися і височіли всюди жовтою прямовисною стіною.

Ще рік тому я не надавав би цьому ніякого значення, але тепер не міг дивитися на такі береги спокійно. Біля такого берега не можуть нереститися короп, судак, лящ. А що це означає? Це означає, що не будуть збільшуватися природним способом запаси риби у водоймищі.

Короп може метати ікру на зеленому лузі, залитому повіддю. Не буде такого лугу — ікра в рибині перетвориться на місиво, і організм всмокче його в кров.

Судак викидає ікру на коріння верби, лози та інших дерев та чагарників, що ростуть біля берега, або на зелену траву на дні водоймища. Він може нереститися і на піскуватому або гравійному дні, пробивши в грунті гніздо-ямку. Але судак не відкладе свою ікру в мул. На замуленому дні він нереститися не хоче!

Не буде нереститися біля голого берега й лящ!

Є й такі породи риб, що, коли немає умов для нересту, здихають!

Так уже зробила природа, що кішка може окотитися хоч на горищі, хоч у підвалі, курка знести яйце де завгодно, хоч посеред двору, а риба — тільки в цілком певних умовах...

Зараз ми їхали з професором не лише подивитися на організований нерест судака, а й простежити за відправкою судакової ікри до нашого господарства.

Пливли ми довго. Мені обридло дивитися з віконця на сіру воду і жовті береги, і я пішов прогулятися. Я заглянув до комірника і спіймав там мишу, потім — до камбуза, де своєю пухнастою шерстю справив на кока таке враження, що він дав мені шматок сирого м'яса.

Тиша, повний шлунок і відсутність турбот настроювали мене на філософський лад. «Чому до мене скрізь таке добре ставлення?» — спитав я себе і зразу ж знайшов відповідь. «А тому, що ти, Лапченку, порядний кіт, ти чесний кіт, ти доброзичливий, працьовитий і принципіальний кіт». Розв'язавши це не таке вже складне питання, я по асоціації згадав своїх, так би мовити, антиподів — кошеня-стилягу і того товстого кота-підлабузника, що з ним дискутував на лекції.

Я зустрівся з цим гладким лицеміром за кілька днів до свого від'їзду в Херсон.

— А, Лапченкко! Привіт! — почав він фамільярно, — Знаєте, Лапченку, ви дали мені тоді цікаву ідею.

— Коли «тоді»? — промовив я, не приховуючи глузування, — Тоді, коли Ничипір учив вас принципіальності?

— Ой, товаришу Лапченко, який же ви злопам’ятний, — улесливо замуркотів він замість того, щоб образитись або дати відкоша, вчепившись у мене кігтями.— Я з вами хочу порадитись, а ви…

— Кажіть, що таке? — нахилив я голову і опустив очі, як кожен, хто хоче показати, що розмова йому неприємна.

— Хочу, товаришу Лапчеико, зробити доповідь на тему, яка повинна вас теж зацікавити.

Я мовчки ледь кивнув головою, що мало означати: «Продовжуйте, не тягніть!»

— На тему виховання нашої молоді.