Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим - Страница 6

— Я не бажаю з вами розмовляти. Я краще подрімаю, ніж слухати грубіяна.

— Ха-ха-ха! — зареготав я їй в обличчя. — Зараз я розповім вам одну новину, щоб вам солодше спалося.— І розповів, для чого зібрали сюди кішок.

За мить всі ув'язнені позскакували з своїх місць, а стара кішка мало не знепритомніла.

— Це правда?— впалим голосом спитала вона.

— Це правда? — дивлячися на мене настраханими очима, питала решта котів.

Я мовчки глянув на них, і вони зрозуміли мій погляд. В клітці враз запала така тиша, що чути було, як десь далеко, може, через кімнату від нас, шкреблися миші. Але нам зараз було не до них.

Так закінчилась моя подорож до родичів...

ПРИЄМНА НЕСПОДІВАНКА

Я заснув і, хоч був голодний і знервований, проспав до самого ранку.

О восьмій годині до клітки підійшов літній чоловік, одягнутий у білий, але брудний халат. Ця людина мені зразу ж не сподобалась. Я не люблю людей, у яких нечиста совість. Звичайно, довести, що в цього чоловіка нечисте сумління, я не міг, але був певен, що це так. Взагалі у нас, тварин, інтуїція значно сильніша, ніж у людей.

Чоловік похмуро придивлявся до нас. Нарешті спинив свій погляд на мені.

— Ти! — сказав він, і я відчув, як тоскно забилося моє серце.

В цю мить до приміщення ввійшов немолодий мужчина в сліпучо-білому халаті, і той, що був у брудному халаті, улесливо з ним привітався:

— Доброго ранку, товаришу професор!

— Доброго ранку, Петровичу. Готуємось до лекції?

— Та вже така робота...

— 0! А це що за красень?! — раптом скрикнув професор, побачивши мене.

— Де там красень, товаришу професор? Чорний, як сажа,— заперечив Петрович, і я зайвий раз переконався, що коли людина негарна сама, то вона все і всіх гудить.

— Чудовий екземпляр! Спіймайте його мені, а в лабораторію візьміть хоча б оту облізлу.

Щось підказало мені, що не треба боятися професора, і, коли Петрович відімкнув клітку, я підійшов до професора і сам скочив йому на руки.

— Це чистокровний сибірський кіт! — захоплено мовив професор.— Знаєте, Петровичу, я візьму його до себе додому! От попробуйте, яка м'якенька в нього шерсть!

— А мені все одно — м'якенька чи не м'якенька, — грубо відповів Петрович, — Не беріть його, навіщо вам зайвий клопіт? А Олександра Олександрівна? Ой, перепаде вам від неї!

— Ну, знаєте!.. — спробував був розсердитись професор. Але Петрович не відступався.

— І правильно роблять Олександра Олександрівна, що не люблять кішок. А оцей котяра, бачу, шкідливий!

«Багато ти бачиш! Наклепник! — презирливо подумав я.— Краще халат виправ би!»

— Ну що ви, Петровичу! Я певен, що цей котик зовсім не шкідливий. А знаєте, яке я дам йому ім'я?

Я прислухався.

— Назву його... — тут я трохи не скрикнув від несподіванки. Коли б я сам цього не почув, ніколи не повірив би, що може бути така фантастична збіжність,— Я назову його Лапченком.

— Так я ж і є Лапченко! — вигукнув я радісно.

— О! Йому сподобалось ім'я! – погладив мене професор, — Посадіть його поки що в окрему клітку і нагодуйте, — додав учений і пішов до свого кабінету.

— Слухаюсь, — відповів тип у брудному халаті і так придушив мені шию, що я ледь не ойкнув. Потім він грубо шпурнув мене в порожню клітку.

— Негідник! — обурився я, — Як ти поводишся з чистокровним сибірським котом?

— Я тебе нагодую! — пообіцяв він мені і, взявши стару кішку, кудись поніс її.

«Надто поспішно і не досить обгрунтовано даю я оцінки людям….— покартав я себе,— Я вилаяв його, а він пообіцяв нагодувати мене. Надалі треба бути обережнішим з оцінками, особливо негативними.

На жаль, як виявилось невдовзі, я не помилився, назвавши цього типа негідником. Він не дав мені і крихти, а його слова «Я тебе нагодую!» треба було розуміти так: «Я тебе не нагодую!»

Хоч люди вважають почуття помсти низьким, але, оскільки я не людина, я вирішив дати волю бажанню помститися і не відчув ніяких докорів сумління. Але як це зробити? Єдине, що було в моїй владі – це кинути на свого ворога ніщівний погляд. Я це й зробив, коли перебирався з інституту на квартиру професора.

РОЗПЛАТА ЗА ЦІКАВІСТЬ

Я не люблю, коли мене сіпають за хвіст, і з цього боку теперішнє моє життя було спокійне. Дружина професора ставилася до мене не дуже привітно, та я всіляко намагався завоювати її симпатії. Дізнавшись ще від Сергія, що «дія рівна протидії», я не розбив жодної кришталевої вази, хоч їх було тут казна-скільки. Пам’ятаючи намову негідника в брудному халаті, я вживав героїчних заходів, щоб довести, що я абсолютно нешкідливий.

Можу одверто і чесно, без хвастощів, але й без фальшивого сорому сказати, що я цього домігся.

Професор за спеціальністю був іхтіологом, тобто вченим, що займається наукою про риб. Від цього я мав подвійну користь. По-перше, я частенько ласував не лише карасями чи коропами, а то й червоною рибою — осетром, севрюгою, білугою. По-друге, слухаючи розмови професора та відповіді студентів на заліках, які професор інколи приймав дома, я незабаром так наспеціалізувався з іхтіології, що міг би читати лекції малописьменним котам, які їдять рибу, нічого не знаючи про її поводження, життя й хвороби. Зокрема я довідався, що риба живе в воді, а не на базарі, як вважав я раніше, спантеличений тим, що і дружина диригента, і дружина Письменника, і Сергієва мати завжди приносили рибу з базару.

Взагалі я тут добре-таки підвищив свою освіту і розширив світогляд. Я й раніше чув, наприклад, про теорію походження видів Дарвіна, але тільки у професора зрозумів все до кінця. Виявляється, що спочатку на землі не було ні людей, ні кішок, ні собак, ні навіть бліх, а були лише одноклітинні організми, які не мали ні голови, ні рук, ні ніг. Словом, жила амеба — мікроскопічна краплинка протоплазми, але — живої! Ці одноклітинні організми розвивалися, перетворювалися на багатоклітинні і, залежно від умов існування, ставали то водяними тваринами, то наземними. Розвиток тривав сотні мільйонів років, і поступово з'явилася вся різноманітність живого світу.