Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим - Страница 22

Кішка раптом заплакала.

«Чорт їх носить тут, цих істеричок!» — вилаявся я в думці і похмуро чекав, що буде далі. Та моє мужське серце довго не витримало, вже через хвилину я, хоч і холодно, але озвався до неї.

— Ну, чого ви?..

— Допоможіть мені...— простогнала вона. — Я не знаю, що з ним робити… Як мені виховати його?

— Виховувати дітей треба тоді, коли впоперек лави лежать, а коли вздовж,— то вже пізно...— проказав я прислів’я, яке чув од людей.

— Молю вас, порадьте, що мені робити?

— Що я можу вам порадити? — знизав я плечима.

— Ви такий освічений! Ви так багато бачили в житті! Ви буваєте в товаристві вчених. — В її очах блиснула надія.— Скажіть, що ви зробили б на моєму місці?

— Я?.. Гм... Справді, що я зробив би?..— Хвилину я думав, що треба було б зробити на місці цієї нещасної, і раптом відповідь знайшлася.— Не дав би йому їсти!

— Як?! — скрикнула вона.

— А отак! Не дав би та й усе!

Кішка хвилину дивилася на мене, потім зітхнула і пішла геть.

«Сама винна»,— подумав я і, добре вмостившись, ліг спати.

Незабаром мене розбудив гомін — прибули робітники на чолі з директором і професором. Хоч як хотілося мені спати, але я не втерпів, щоб не подивитись на перший улов.

У цьому ставку були здебільшого дорослі коропи, віком п'ять і шість років, які цієї весни мали дати потмство. Я люблю дивитися на таку рибу.

Перш ніж затягти волок, директор наказав дістати чотирьох дохлих коропів, що геть усі — у виразках, з червоними черевами — плавали на поверхні води. Тим часом два робітники викопали на пагорбку яму і вкинули в неї спіймані трупи, обливши їх спочатку гасом.

І ось витягли перший волок. Приємно було слухати, як дужо тріпотять пірцями коропи в неводі, в носилках, у ванні. Сидячи під шапликом, я не міг одірвати очей од цих красунів, та шаплик був потрібен для ванни, і мене прогнали. Перш ніж перекинути коропів до карантинного ставка, їх уважно оглядали і ретельно вимірювали. Якщо короп був криворотий, кривошиїй чи кривоспинний — його зразу ж відкидали геть. Звичайно, не геть, а до окремого садка, щоб потім відвезти на продаж. До цього ж садка потрапляли дуже вузькі і дуже тонкі коропи...

Поснідавши, я заснув і прокинувся в обід, коли прийшов Пуголовиця, заспаний, червонопикий, ще огидніший, ніж завжди. Роботи було багато, і всі вартові потроху допомагали вдень, хоч і не спали вночі. А Пуголовиці ж треба було завоювати цілковите довір’я.

Я байдуже стежив за розвантажуванням ставка, коли раптом на доріжці почулися кроки. Я озирнувся і аж скрикнув від несподіванки. До нас простував Ракша.

— В чім річ? Що вам тут треба? — сердито крикнув йому Кость.

— Пробачте,— відповів той прихильно.— Бензин у мене ось-ось вийде, чи не дали б трохи? Я шофер, машина на соші.

Несподівано в розмову втрутився Пуголовиця:

— Давай! Давай звідси!

Він три дні побув вартовим, а вже навчився кричати «Давай!».

— Давай! А то матимеш бензин! Товаришу директоре, дозвольте, я піду запишу номер його машини. Тоді він затямить, де береться пальне!

Ракша враз чкурнув од ставка, а Пуголовиця кинувся за ним.

— Правильно, Петренку! — крикнув навздогін директор.

«Що сталося? — здивувався я. — Чому змінилися відносини у злодіїв?» На хвилину я замислився і враз ляснув себе по лобі.

— Вай! — скрикнув я.— Це ж він навмисне, щоб побачитись і поговорити з своїм спільником.

Не гаючи і секунди, я подався за Пуголовицею і наздогнав його раніше, ніж він порівнявся з Ракшею.

— Я тебе вчора цілу ніч ждав, — почав Пуголовиця, — Змок, як хлющ.

— А я трохи раніше приїхав, почекав, тебе немає... А тут пішов дощ!

— Ну, добре, кажи — чого? Ракша похмуро посміхнувся:

— По рибу.

— А як ти її візьмеш?

— От я тебе й питаю — як?

Пуголовиця подумав: — Волок маєш?

— Наче не знаєш...

— Позич у кого-небудь, — порадив Пуголовиця.

— Небезпечно. Як піде чутка, що рибу покрадено, зразу ж почнуть допитуватися, хто в кого брав волок. Ти краще мій передай.

— Та я жду нагоди,— кивнув головою Пуголовиця і додав:— А рибу ми візьмемо…

Я весь перетворився на слух.

— Як потепліє, почнуть підгодовувати рибу, короп звикне до певного місця, от ми там і затягнемо!

— Це було б добре! А коли ж почнуть годувати?

— Та як погода, може, й через тиждень-два, а може, й через місяць.

— Довго ждати,— похитав головою Ракша.— А давай у розсадному затягнемо! Великих! Тих, що на розплід! З ікрою!

— Страшно! — заперечив Пуголовиця.— Про це зразу ж дізнаються, адже незабаром нерест, а коропи там лічені.— Він раптом посміхнувся.— Ми їх заберемо пізніше! Після нересту. Хто тоді знатиме, скільки їх у ставку?

Але ця пропозиція не викликала захоплення у Ракші.

— Коли це буде, а мені хочеться юшки зараз!

У Пуголовиці рот розтягся в посмішці аж до вух.

— А я про тебе подумав... — Вони підійшли до крайнього ставка, і Пуголовиця вказав на дві хворостинки, ввіткнуті в землю на самому березі, — Он бачиш — дві палички стирчать? Копни пальцем біля тієї, що ближче до води...

Ракша копнув і підняв шнур, що був схований у землі.

— Це ти добре придумав,— повеселішав він, витягаючи з води добрий десяток двокілограмових Коропів.— Спасибі!

— Можу щодня залишати тобі на обід...

— А що! Це — діло! — зрадів злодій, але через мить він дивився на Пуголовицю вже підозріло.— Тільки гляди! Може, ти думаєш віддати мене отак охороні? Лист у жінки! І піде він, куди треба, на другий день!